Діагностика та хірургічне лікування біліодигестивних нориць: аналіз власного клінічного досвіду
О. М. Чемерис, Я. Р. Дутка, В. В. Хом’як, В. І. Коломійцев, А. Т. Чикайло, Т. М. Іванків, В. Г. Жемела, Р. О. Чукла
Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького
Реферат
Мета. Оцінити можливості передопераційної діагностики та результати хірургічного лікування біліодигестивних нориць на основі аналізу власного клінічного досвіду.
Матеріали і методи. Проаналізовано результати обстеження та лікування 52 пацієнтів із жовчнокам’яною хворобою, ускладненою біліодигестивними норицями, у період із 1994 по 2024 рік. Використовували лабораторні, ультразвукове дослідження, комп’ютерну томографію (за потреби), ендоскопічні та рентгенологічні методи. Всі пацієнти були оперовані.
Результати. Найчастіше виявляли холецистодуоденальні нориці (57,7%). Чутливість ультразвукового дослідження в діагностиці біліодигестивних нориць становила 71,2%, комп’ютерної томографії – 83,3%, ендоскопічних методів – 82,8%. Основним методом лікування було роз’єднання нориці, виконання холецистектомії та відновлення прохідності жовчних проток. Післяопераційні ускладнення виникли у 7,8% хворих. Летальність Становила 1,9%.
Висновки. У разі комплексного підходу до діагностики та індивідуалізованої хірургічної тактики результати лікування пацієнтів із біліодигестивними норицями прийнятні.
Ключові слова: біліодигестивна нориця; жовчнокам’яна хвороба; жовчнокам’яна кишкова непрохідність; ультразвукова діагностика; комп’ютерна томографія; хірургічне лікування.
Досвід лікування панкреатичної кровотечі як ускладнення хронічного панкреатиту
І. В. Хомяк, В. М. Копчак, В. П. Шкарбан, В. А. Кондратюк, І. А. Мазанович, В. О. Шатало
Національний науковий центр хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова НАМН України, м. Київ
Реферат
Meтa. Cистематизація результатів різних методів лікування пацієнтів із панкреатичною кровотечею як ускладненням хронічного панкреатиту.
Матеріали і методи. Проведено ретроспективний аналіз результатів лікування 47 пацієнтів із панкреатичною кровотечею на фоні хронічного панкреатиту за період 2015 – 2025 років. Чоловіків було 36, жінок – 11 віком від 25 до 71 року. Середній вік пацієнтів становив (47 ± 11) років. Діагноз верифікували на підставі клінічної тріади (біль, кровотеча, гіперамілаземія) та даних мультиспіральної комп’ютерної томографії органів черевної порожнини і цифрової субтракційної ангіографії, що підтверджували наявність несправжніх кіст або несправжніх аневризм. Лікувальна тактика полягала у виконанні рентгенендоваскулярних втручань (у 33 пацієнтів), відкритих операцій (у 9 пацієнтів) та проведенні консервативної терапії (у 5 пацієнтів). Ефективність лікування оцінювали за частотою досягнення гемостазу, виникнення рецидиву та показником летальності.
Результати. Клінічно у всіх пацієнтів (100%) домінував больовий синдром, тоді як явні ознаки шлунково–кишкової кровотечі були варіабельні (мелена – 12,8%, гематемезис – 4,3%, поєднання симптомів – 4,2%). Анемію виявлено у 34,0%, гіперамілаземію — у 23,4% пацієнтів. За даними візуалізації основними джерелами кровотечі були шлунково–дванадцятипалокишкова (42,9%) та селезінкова (30,0%) артерії; у 42,6% пацієнтів виявлено кальцинати у безпосередній близькості до ураженої судини. Ендоваскулярний гемостаз, застосований у 33 (70,2%) пацієнтів, мав технічну успішність 100%. Первинна клінічна ефективність методу становила 61,7%, загальна ефективність після повторних ангіографічних втручань – 70,2%. Хірургічне лікування, проведене 9 (19,2%) пацієнтам із рецидивами або гемодинамічною нестабільністю, мало ефективність 100%. Загальна ефективність мультимодального підходу становила 97,9%, летальність – 2,1%, частота рецидиву – 19,2%. Предикторами несприятливого перебігу визначено масивну крововтрату, інфікування несправжньої кісти, локалізацію в басейні шлунково–дванадцятипалокишкової артерії та наявність кальцинатів, розташованих параартеріально.
Висновки. Впровадження мультимодального підходу з пріоритетним застосуванням рентгенендоваскулярного гемостазу як методу першої лінії – високоефективна та безпечна стратегія лікування панкреатичної кровотечі, що дозволяє досягти успішних клінічних результатів при мінімальному рівні летальності.
Ключові слова: вірсунгорагія; панкреатична кровотеча; шлунково–кишкова кровотеча; хронічний панкреатит; резекція підшлункової залози; мініінвазивні втручання; трансартеріальна емболізація.
Вплив комбінованого укриття панкреатоєюноанастомоза сальником та NHS–PEG прокладкою на частоту ускладнень після панкреатодуоденектомії
О. M. Симонов
Національний науковий центр хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова НАМН України, м. Київ
Реферат
Мета. Оцінка ефективності комбінованого укриття панкреатоєюноанастомоза клаптем великого сальника та еластичною NHS–PEG прокладкою у поєднанні з методикою Fast Тrack у профілактиці клінічно значущих панкреатичної нориці та затримки спорожнення шлунка після панкреатодуоденектомії.
Матеріали і методи. У проспективне дослідження включено 171 пацієнта, якому з 2023 по 2025 рік виконано панкреатодуоденектомію з приводу новоутворень панкреатобіліарної зони. Залежно від методики реконструкції пацієнтів стратифіковано на дві групи: контрольну – стандартна панкреатодуоденектомія (n = 106) та основну – укриття панкреатоєюноанастомоза лише сальником (n = 29) та сальником у поєднанні з еластичною NHS–PEG прокладкою (n = 36). Ведення пацієнтів, у яких для укриття анастомоза використовували сальник, відповідало принципам Fast Тrack. Частоту клінічно значущих післяопераційної панкреатичної нориці та затримки спорожнення шлунка визначали згідно з критеріями ISGPS. Додатково проведено внутрішньогруповий аналіз для визначення ефективності застосування еластичної NHS–PEG прокладки та багатофакторне логістичне моделювання для оцінки незалежних предикторів післяопераційних ускладнень.
Результати. У разі виконання комбінованої методики, яка полягала в укритті анастомоза сальником з NHS–PEG прокладкою та веденні пацієнтів за принципами Fast Тrack, відбулося зниження частоти клінічно значущої післяопераційної панкреатичної нориці до нуля, тоді як у разі використання ізольованого сальника цей показник становив 16,1%, а в контрольній групі – 38,7% у (p < 0,001). Клінічно значущої затримки спорожнення шлунка не виявлено у жодного пацієнта основної групи, тоді як у контролі її частота становила 18,9% (p < 0,001). Середня тривалість евакуації контрасту зі шлунка становила (1,38 ± 0,67) доби, у контролі – (3,91 ± 1,88) доби (p < 0,001). У багатофакторній моделі тип реконструкції виявився єдиним незалежним предиктором ризику клінічно значущої післяопераційної панкреатичної нориці (відношення шансів = 0,12; p < 0,001) та затримки спорожнення шлунка понад 3 доби (відношення шансів = 0,03; p < 0,001), тоді як вік, стать і нозологія статистично значущо на це не впливали.
Висновки. Укриття панкреатоєюноанастомоза сальниковим клаптем та еластичною NHS–PEG прокладкою у поєднанні з веденням пацієнтів за принципами Fast Тrack забезпечує багаторівневий протективний ефект, що проявляється повною елімінацією затримки спорожнення шлунка та суттєвим зниженням частоти клінічно значущої післяопераційної панкреатичної нориці. Методика підвищує безпечність реконструктивного етапу панкреатодуоденектомії та може розглядатися як перспективний напрям подальшої оптимізації хірургічної техніки.
Ключові слова: панкреатодуоденектомія; панкреатоєюноанастомоз; клінічно значуща післяопераційна панкреатична нориця; затримка спорожнення шлунка; NHS–PEG; сальниковий клапоть; Fast Тrack; ERAS.
Частота виникнення гострих ішемічних подій у ранньому післяопераційному періоді у пацієнтів із поліваскулярним атеросклеротичним ураженням артерій
А. В. Ратушнюк, О. В. Ліксунов, А. В. Габрієлян, С. М. Фуркало, А. В. Гоменюк, О. О. Думінець, Д. О. Ліксунов
Національний науковий центр хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова НАМН України, м. Київ
Реферат
Мета. Проаналізувати частоту виникнення гострих ішемічних подій у ранньому післяопераційному періоді у пацієнтів із поліваскулярним атеросклеротичним ураженням артерій у залежності від обраної тактики оперативного втручання.
Матеріали і методи. Дослідження проведено на основі ретроспективного аналізу результатів обстеження та лікування 1425 пацієнтів із оклюзійно–стенотичними атеросклеротичними ураженнями різних артеріальних басейнів. Усі пацієнти мали показання до виконання реконструктивних хірургічних втручань. Обстеження та лікування проведено у відділеннях хірургії магістральних судин і трансплантації та хірургії серця Національного наукового центру хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова НАМН України у період 2020 – 2025 років. Залежно від локалізації ураження пацієнтів розподілено на три клінічні групи: з поєднаним ураженням сонних артерій та магістральних артерій нижніх кінцівок; з поєднаним ураженням коронарних артерій та магістральних артерій нижніх кінцівок; з поєднаним ураженням коронарних та сонних артерій.
Результати. Найвищу частоту інфаркту міокарда спостерігали у пацієнтів із поєднаним ураженням коронарних артерій та магістральних артерій нижніх кінцівок, яким первинно виконали реваскуляризацію нижніх кінцівок. Натомість інфаркт міокарда виник лише у 4 пацієнтів, яким первинно виконали реваскуляризацію коронарних артерій із подальшим втручанням на артеріях нижніх кінцівок, 1 пацієнт помер. У разі одномоментного виконання коронарного шунтування та реконструкції магістральних артерій нижніх кінцівок серцевих ішемічних подій не зафіксовано.У пацієнтів із поєднаним ураженням сонних та коронарних артерій частота інфаркту міокарда була низькою, якщо каротидну ендартеректомію виконували первинно або одномоментно з аортокоронарним шунтуванням. Найбільшу частоту ішемічного інсульту спостерігали у пацієнтів, яким первинно виконали реконструкцію артерій нижніх кінцівок. Після первинної каротидної ендартеректомії ризик інсульту був значно нижчим.
Висновки. Після реваскуляризації міокарда, виконаної першочергово при поєднаному ураженні коронарних артерій та артерій інших судинних басейнів, зменшувався ризик інфаркту міокарда. При первинній каротидній ендартеректомії ризик ішемічного інсульту зменшувався до 1,8 – 2,1%. При одномоментних втручаннях ризик втрати кінцівки був найвищим (6,7%), тоді як при етапному підході – більш як у 2,5 разу нижчим (2,4%).
Ключові слова: мультифокальний атеросклероз; реконструктивні втручання; поліваскулярне ураження; інфаркт міокарда; ішемічний інсульт; сонні артерії; коронарні артерії; магістральні артерії нижніх кінцівок; аорта.
Протипоказання до хірургічного лікування пухлинного тромбозу нижньої порожнистої вени при нирково–клітинному раку
В. І. Русин, С. О. Бойко, В. В. Русин, С. Ш. С. Бойко, О. В. Сима
Ужгородський національний університет
Реферат
Мета. На основі клінічного досвіду переглянути та доповнити протипоказання до хірургічного лікування пухлинного тромбозу нижньої порожнистої вени при нирково–клітинному раку.
Матеріали і методи. Проаналізовано результати клінічного, лабораторного, ультразвукового (з доплерографією), променевого та морфологічного методів обстеження та лікування 162 хворих із нирково–клітинним раком, ускладненим пухлинним тромбозом нижньої порожнистої вени 0–IV рівнів. Загальний стан пацієнтів оцінювали за шкалою ECOG та згідно з класифікацією фізичного стану ASA. Радикальне хірургічне лікування проведено 159 (98,1%) пацієнтам. Усі оперативні втручання виконано з лапаротомічного доступу. У 3 (1,9%) хворих встановлено протипоказання до операції, тому методом їх лікування було обрано таргетну терапію. Оцінено показники загальної виживаності пацієнтів, яким виконали нефректомію та тромбектомію з нижньої порожнистої вени, і пацієнтів, які не отримували хірургічного лікування.
Результати. За шкалою ECOG загальний стан оцінено у 0 балів у 84 (51,9%) пацієнтів, в 1 бал – у 61 (37,7%) пацієнта, у 2 бали – у 17 (10,5%) пацієнтів. Згідно з класифікацією ASA клас ІІ мали 130 (80,2%) пацієнтів, клас ІІІ – 32 (19,8%) пацієнти. Нульовий рівень пухлинного венозного тромбу діагностовано у 62 (38,3%) пацієнтів, І рівень – у 34 (21,0%), ІІ рівень – у 31 (19,1%) пацієнта, ІІІ рівень – у 23 (14,2%) пацієнтів, IV рівень – у 12 (7,4%). Різного характеру інвазію пухлинного тромбу у стінку нижньої порожнистої вени підтверджено гістологічно у 68 (70,1%) із 97 хворих із I–IV рівнями пухлинного тромбу, яким було проведено хірургічне лікування. Інтраопераційної летальності не було. Летальність у ранньому післяопераційному періоді становила 0,6% (помер 1 пацієнт із 159). У 3 хворих, яким не проводили хірургічне лікування, був IV рівень пухлинного венозного тромбу з просторою інвазією стінки нижньої порожнистої вени, що поширювалась на її наддіафрагмовий сегмент. Медіана загальної виживаності пацієнтів, яким проведено хірургічне лікування, становила 48 міс, а пацієнтів, які отримали лише таргетну терапію, – 11 міс.
Висновки. Запропоновано абсолютні протипоказання до хірургічного лікування нирково–клітинного раку, ускладненого пухлинним тромбозом нижньої порожнистої вени, доповнити технічним протипоказанням – простора пухлинна інвазія нижньої порожнистої вени, що поширюється у краніальному напрямку із залученням у процес головних печінкових вен, наддіафрагмового сегмента нижньої порожнистої вени та правого передсердя. У разі локальної інвазії пухлинного тромбу в інтиму нижньої порожнистої вени будь–якого сегмента чи в ендокард хірургічне лікування не протипоказане.
Ключові слова: нирково–клітинний рак; пухлинний венозний тромб; хірургічне лікування; протипоказання.
Алгоритм лікування дефектів м’яких тканин скальпа
О. А. Гиндич
Національний науковий центр хірургії та трансплантології імені
О. О. Шалімова НАМН України, м. Київ
Реферат
Мета. Покращення результатів лікування дефектів м’яких тканин скальпа шляхом застосування оптимального лікувального алгоритму, розробленого на основі запропонованої робочої класифікації таких дефектів.
Матеріали і методи. Контрольну групу склали 20 пацієнтів із дефектами м’яких тканин скальпа, із яких 7 (35%) були госпіталізовані зі скаргами на незадовільні результати після лікування в інших лікувальних закладах, а 13 (65%) були первинно госпіталізовані в період із 2007 по 2015 рік. Пацієнтів цієї групи лікували без застосування диференційованого лікувального алгоритму. Чоловіків було 9 (45%), жінок –11 (55%). Основну групу склали так само 20 пацієнтів із дефектами м’яких тканин скальпа, госпіталізованих у період із 2016 по 2025 рік. Для лікування цих пацієнтів застосовано диференційований, патогенетично обгрунтований лікувальний алгоритм на основі розробленої робочої класифікації дефектів м’яких тканин скальпа. Жінок було 5 (25%), чоловіків – 15 (75%).
Результати. У контрольній групі хороший результат відмічено у 4 (20%) пацієнтів, задовільний – у 7 (35%), незадовільний – у 9 (45%). В основній групі через рік після лікування хороший результат відмічено у 8 (40%) пацієнтів, задовільний – у 9 (45%), незадовільний – у 3 (15%).
Висновки. Доведено з високою достовірністю статистичну значущість більш високих (у балах) експертних оцінок якості хірургічного лікування дефектів м’яких тканин скальпа за запропонованим алгоритмом у порівнянні з якістю їх хірургічного лікування без застосування цього алгоритму. Середня достовірність статистичних висновків р = 0,9 (р= 0,85 для об’єктивних ознак; р = 0,95 для суб’єктивних ознак). Доведено з високою достовірністю (р = 0,95 для суб’єктивних ознак; р = 0,9 для об’єктивних ознак) статистичну значущість зменшення кількості післяопераційних ускладнень. Експериментально одержана оцінка зменшення кількості ускладнень не менше ніж у 4 рази.
Ключові слова: дефект м’яких тканин скальпа; лікувальний алгоритм; якість хірургічного лікування.
Фактори ризику розвитку передопераційного тромбозу вен нижньої кінцівки у пацієнтів із переломом проксимального відділу стегнової кістки
Ф. М. Ахмад, В. О. Ладика, М. Л. Анкін
Національний університет охорони здоров’я України імені П. Л. Шупика,
м. Київ
Реферат
Мета. Проаналізувати частоту та фактори ризику розвитку передопераційного венозного тромбозу у пацієнтів із переломом проксимального відділу стегнової кістки.
Матеріали і методи. Вивчено результати обстеження та лікування 86 пацієнтів віком від 34 до 93 років із переломом проксимального відділу стегнової кістки.
Результати. Частота передопераційного тромбозу вен нижніх кінцівок у пацієнтів із переломом проксимального відділу стегнової кістки становила 24,4%. Факторами ризику його розвитку були: індивідуальний і сімейний анамнез венозного тромбозу, тяжке легеневе захворювання, у тому числі пневмонія (< 1 міс), наявність остеопорозу, патологія вен та набряк нижніх кінцівок.
Висновки. Перелом проксимального відділу стегнової кістки часто ускладнюється передопераційним тромбозом вен нижніх кінцівок. Індивідуальний і сімейний анамнез венозної тромбоемболії, тяжке легеневе захворювання, у тому числі пневмонія (< 1 міс), наявність остеопорозу, патологія вен та набряк нижніх кінцівок, а також збільшення терміну з моменту отримання травми до моменту виконання операції – фактори ризику виникнення венозного тромбозу перед операцією.
Ключові слова: перелом проксимального відділу стегнової кістки; передопераційний венозний тромбоз; фактори ризику.
Органозберігальне лікування спленомегалії при портальній гіпертензії: клінічні результати через 12 міс після парціальної емболізації селезінкової артерії
С. М. Козлов¹, В. А. Кондратюк2
1Національний медичний університет імені О. О. Богомольця, м. Київ,
2Національний науковий центр хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова НАМН України, м. Київ
Реферат
Мета. Оцінити гематологічні ефекти та клінічну ефективність парціальної емболізації селезінкової артерії у лікуванні спленомегалії та гіперспленізму у пацієнтів із портальною гіпертензією, зумовленою хронічними захворюваннями печінки.
Матеріали і методи. До ретроспективного когортного дослідження було включено 49 пацієнтів із хронічними захворюваннями печінки різної етіології. Об’єм селезінки визначали за допомогою стандартизованого ультразвукового дослідження на початку лікування та через 12 міс; фіксували рівень тромбоцитів, визначали клас тяжкості за класифікацією Чайлда–П’ю та кількість балів за шкалою Mоdel for End – Stage Liver Disease. Усім пацієнтам виконали комбіновану дистальну та проксимальну емболізацію селезінкової артерії. Результати оцінювали за абсолютними і відносними змінами об’єму селезінки, динамікою кількості тромбоцитів та їх кореляцією.
Результати. Середній об’єм селезінки до виконання парціальної емболізації селезінкової артерії становив 975 см³, а через 12 міс після втручання – 605 см³ (середня редукція – 36%). Середній рівень тромбоцитів натомість підвищився з 63,9 × 10⁹/л до операції до 126,4 × 10⁹/л (+118%) через 12 міс. Найбільш виражену гематологічну відповідь спостерігали у пацієнтів із масивною спленомегалією (об’єм органа понад 1000 см³). Встановлено статистично значущий кореляційний зв’язок помірної сили між редукцією об’єму селезінки та приростом рівня тромбоцитів (r = –0,53; p < 0,001). Застосування 2D–перфузійного картування підтвердило наявність вираженої гіперперфузії селезінки у всіх пацієнтів перед виконанням парціальної емболізації селезінковї артерії +3.
Висновки. Після парціальної емболізації селезінкової артерії стабільно та клінічно значуще зменшується об’єм селезінки зі стійкою корекцією тромбоцитопенії. Ефект найбільш виражений при тяжкій спленомегалії. Парціальна емболізація селезінкової артерії може слугувати ефективною органозберігальною альтернативою спленектомії в лікуванні гіперспленізму при портальній гіпертензії.
Ключові слова: парціальна емболізація селезінкової артерії; спленомегалія; гіперспленізм; портальна гіпертензія; тромбоцитопенія; хронічні захворювання печінки.
Ефективність та безпека регіонарного знеболювання поранених із бойовою травмою кінцівок в умовах лікування у прифронтових шпиталях та міжшпитального транспортування
Д. О. Тимчишин1,2, О. О. Буднюк1
1 Одеський національний медичний університет,
2 Військово–медичний клінічний центр Південного регіону, м. Одеса
Реферат
Мета. Порівняльний аналіз показників ефективності та безпеки різних видів знеболювання поранених із бойовою травмою кінцівок в умовах лікування у прифронтових шпиталях та міжшпитального транспортування.
Матеріали і методи. У дослідження включено 100 поранених із бойовою травмою кінцівок. Лікування без використання реґіонарного знеболювання проведено 50 пораненим (1–ша група), із використанням реґіонарного знеболювання – так само 50 пораненим (2–га група). Регіонарні блокади виконували, застосовуючи ультразвукове сканування. Фіксували оцінку рівня болю (десятибальна візуальна аналогова шкала), а також середній артеріальний тиск та частоту серцевих скорочень у чотири етапи: 1–й – на момент доставки пораненого до прифронтового шпиталю; 2–й – по закінченні оперативного втручання; 3–й – на початку міжшпитального транспортування; 4–й – по закінченні міжшпитального транспортування.
Результати. На 1–му етапі між 1–ю та 2–ю групами не виявлено статистично значущої різниці між оцінкою болю за візуальною аналоговою шкалою, величинами середнього артеріального тиску та частоти серцевих скорочень (p > 0,05 відповідно). На 2–му та 3–му етапах 1–ша та 2–га групи статистично значущо різнилися за значеннями оцінки за візуальною аналоговою шкалою, сееднього артеріального тиску та частоти серцевих скорочень (p < 0,05 відповідно); спостерігали стабільно низький рівень болю та стабільність показників гемодинаміки у 2–й групі. Між 3–м та 4–м етапами у 1–й групі виявлено підвищення рівня болю, внаслідок чого розвивались гіпертензія та тахікардія; у 2–й групі були стабільно низький рівень болю та стабільні показники гемодинаміки. На 4–му етапі у 1–й та 2–й групі виявлено статистично значущу різницю між значеннями оцінки за візуальною аналоговою шкалою, середнього артеріального тиску та частоти серцевих скорочень (p < 0,05 відповідно).
Висновки. Використання регіонарних аналгетичних блокад у схемах мультимодального знеболювання поранених із бойовою травмою кінцівок достовірно зменшує рівень інтенсивності больового синдрому в умовах лікування у прифронтових шпиталях та міжміжшпитального транспортування.
Ключові слова: бойова хірургічна травма, реґіонарне знеболювання, біль.
Алгоритм хірургічного лікування пацієнтів із вторинним перитонітом
І. М. Шевчук, М. М. Дроняк, С. С. Сніжко, А. Л. Шаповал, Р. Т. Кузенко, О. В. Новицький
Івано–Франківський національний медичний університет
Реферат
Мета. Покращити результати лікування пацієнтів із вторинним перитонітом шляхом упровадження хірургічної тактики з пріоритетним застосуванням мініінвазивних технологій у поєднанні з інтенсивною інфузійною терапією, екстракорпоральними методами детоксикації та обґрунтованою етіотропною антибіотикотерапією.
Maтеріали і методи. До проспективної частини дослідження залучено 244 пацієнти із вторинним перитонітом, яким проведено лікування за період 2015 – 2025 років (основна група). У 189 (77,5%) пацієнтів захворювання ускладнилось абдомінальним сепсисом. Мініінвазивні оперативні втручання були виконані у 114 (46,7%) пацієнтів, у 55 (48,2%) із них застосували лапароскопічну санацію і дренування абсцесу очеревинної порожнини, відкриті оперативні втручання – у 130 (53,3%) пацієнтів.
Результати. На 3–тю добу після мініінвазивних втручань рівень молекул середньої маси зменшувався в середньому до (0,329 ± 0,036) ум. од. і на 7–му добу становив у середньому (0,225 ± 0,028) ум. од. (р < 0,05). Концентрація дієнових кон’югатів зменшувалася в динаміці і на 3–тю добу становила в середньому до (2,231 ± 0,219) од. опт. щільності, а на 7–му добу – в середньому (2,193 ± 0,203) од. опт. щільності (р < 0,05). Концентрація малонового діальдегіду зменшувалася в динаміці і на 3–тю добу становила в середньому до (4,307 ± 0,411) нмоль/мл, а на 7–му добу – (4,208 ± 0,406) нмоль/мл (р < 0,05).
Висновки. Завдяки застосуванню алгоритму хірургічного лікування у пацієнтів із вторинним перитонітом мініінвазивні втручання виконували у 4,2 разу частіше, ніж відкриті, а частота релапаротомій зменшилась на 32,3%.
Ключові слова: інтенсивна терапія; вторинний перитоніт; хірургічне лікування; абдомінальний сепсис.
Ефективність антибактеріальної терапії у хворих із сепсисом та септичним шоком
С. Д. Шаповал
Запорізький державний медико–фармацевтичний університет
Реферат
Мета. Проаналізувати ефективність застосування різних методів антибактеріальної терапії у хворих із сепсисом та септичним шоком.
Матеріали і методи. Проведено аналіз застосування антибактеріальної терапії у 686 пацієнтів із сепсисом та 109 пацієнтів із септичним шоком за період із 1991 по 2025 рік.
Результати. Мікробіологічна діагностика сепсису та септичного шоку мала головне значення при призначенні адекватної антибактеріальної терапії. Стартова емпірична антибактеріальна терапія включала один або декілька препаратів, які були активними по відношенню до найбільш вірогідних збудників та добре проникали в осередок інфекції. Хворим із сепсисом та септичним шоком призначали антибіотики широкого спектра дії до тих пір, коли були визначені збудник та його чутливість до антибіотиків.
Висновки. Оптимально для емпіричної антибактеріальної терапії при сепсисі та септичному шоці використовувати карбапенеми. Антибактеріальну терапію при сепсисі та септичному шоці слід починати протягом першої години після встановлення діагнозу та взяття матеріалу для бактеріологічного дослідження.
Ключові слова: сепсис; септичний шок; антибактеріальна терапія; резистентність.
Частоти та фактори ризику виникнення гострого пошкодження нирок після кардіохірургічних втручань зі штучним кровообігом
С. О. Романенко1, С. Р. Маруняк1, Б. М. Тодуров1,2, С. М. Чайковська1,2, Г. І. Ковтун1,2, О. В. Зеленчук1,2, Н. О. Ященко1,2, С. М. Судакевич1,2
1Інститут серця МОЗ України, м. Київ,
2Національний університет охорони здоров’я України імені П. Л. Шупика, м. Київ
Реферат
Мета: Визначити частоту та предиктори виникнення гострого пошкодження нирок після кардіохірургічних втручань зі штучним кровообігом.
Матеріали і методи. Це дослідження базувалося на ретроспективному аналізі клінічних даних 6908 пацієнтів, яким виконали кардіохірургічні втручання із застосуванням штучного кровообігу в Інституті серця МОЗ України впродовж 2022 – 2025 років. До подальшого аналізу було включено 5289 дорослих пацієнтів, із яких у 1358 (25,7%) виникло гостре післяопераційне пошкодження нирок, визначене відповідно до класифікації KDIGO (2024). Основним критерієм для оцінки гострого пошкодження нирок була динаміка рівня креатиніну в перші 48 год після хірургічного втручання.
Результати. За даними багатофакторного логістичного аналізу визначено статистично значущо асоційовані з підвищеним ризиком розвитку післяопераційного гострого пошкодження нирок фактори: підвищений хірургічний ризик за шкалою EuroSCORE II (відношення шансів = 1,108; p < 0,001), ургентний характер операції (відношення шансів = 1,827; p < 0,001), наявність цукрового діабету (відношення шансів = 1,442; p < 0,001), знижений рівень гемоглобіну (відношення шансів = 0,982; p = 0,002), тривалий штучний кровообіг (відношення шансів = 1,108; p < 0,001), потреба у гемотрансфузії еритроцитарної маси (відношення шансів = 1,389; p < 0,001), рівень доставки кисню нижче мінімального під час штучного кровообігу (відношення шансів = 0,895, р = 0,039) та використання глибокої гіпотермічної зупинки кровообігу (відношення шансів = 1,823; p = 0,016).
Висновки. Частота розвитку гострого пошкодження нирок після кардіохірургічних втручань зі штучним кровообігом становила 25,7%, що узгоджується з відповідними даними міжнародних досліджень. Пацієнти з післяопераційним гострим пошкодженням нирок у порівнянні з пацієнтами без такого ускладнення мали старший вік, вищий хірургічний ризик за шкалою EuroSCORE II, у них відмічено частіше виконання ургентних втручань, більшу поширеність цукрового діабету, нижчі доопераційні рівні гемоглобіну та альбуміну, довшу тривалість штучного кровообігу і перетиснення аорти, більшу потребу у гемотрансфузії еритроцитарної маси, а також зниження мінімального рівня доставки кисню під час перфузії.
Ключові слова: екстракорпоральні методи лікування; гостре пошкодження нирок; замісна ниркова терапія; трансплантація серця; кардіохірургія.
Ультразвукове дослідження та комп’ютерна томографія в доопераційній діагностиці регіонарних метастазів папілярного раку щитоподібної залози
О. Ю. Усенко, М. В. Костилєв, А. Є. Коваленко, І. П. Галочка, Є. Д. Присяжнюк, Д. А. Коваленко
Національний науковий центр хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова НАМН України, м. Київ
Реферат
Мета. Оцінити доопераційну діагностичну ефективність ультразвукового дослідження та комп’ютерної томографії для скринінгу метастатичного ураження лімфатичних вузлів центрального (VI) та латеральних (II–V) анатомічних відділів шиї у пацієнтів із папілярною карциномою щитоподібної залози.
Матеріали і методи. До ретроспективного дослідження включено 30 пацієнтів із метастатичною папілярною карциномою щитоподібної залози, оперованих у Національному науковому центрі хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова НАМН України за 2022 – 2024 роки. Результати доопераційних ультразвукового дослідження та комп’ютерної томографії порівнювали з даними морфологічного дослідження як референсного стандарту. Оцінювали істинно позитивні, хибно позитивні та хибно негативні результати. Розраховували показники чутливості, прогностичної цінності позитивного результату, точності та повноти виявлення метастазів (інтегральний показник F1–score), а також 95% довірчі інтервали за методом Клоппера – Пірсона.
Результати. Ультразвукове дослідження мало високу прогностичну цінність виявлення метастазів як у центральному, так і в латеральних відділах шиї (до 91,4%), проте було обмежено чутливим щодо їх виявлення в центральному відділі шиї (34,0%). Комп’ютерна томографія показала вищу чутливість, ніж ультразвукове дослідження, у всіх анатомічних відділах шиї (до 95,5%), але нижчу позитивну прогностичну цінність, що свідчить про тенденцію до гіпердіагностики.
Висновки. Ультразвукове дослідження та комп’ютерна томографія – комплементарні методи доопераційної оцінки шийної лімфаденопатії у пацієнтів із папілярним раком щитоподібної залози. Комп’ютерна томографія характеризується високою чутливістю, тоді як ультразвукове дослідження – високою прогностичною цінністю та специфічністю щодо змінених лімфатичних вузлів. Комбіноване застосування ультразвукового дослідження і комп’ютерної томографії збільшує їх чутливість до виявлення метастазів до 95%, що дає змогу оптимізувати доопераційне планування та потенційно підвищити радикальність хірургічного втручання.
Ключові слова: рак щитоподібної залози; лімфатичні вузли; метастази; комп’ютерна томографія; ультразвукове дослідження.
Роль інтраопераційного нейромоніторингу у профілактиці ушкодження зворотного гортанного нерва під час тиреоїдектомії
Р. С. Парфентьєв, М. О. Шалашний, В. В. Слєпов, В. В. Грубник
Одеський національний медичний університет
Реферат
Мета. Оцінити вплив інтраопераційного нейромоніторингу на ідентифікацію зворотного гортанного нерва і частоту його післяопераційного парезу/паралічу.
Матеріали і методи. Проаналізовано дані 100 пацієнтів: 50 оперовано з використанням інтраопераційного нейромоніторингу, 50 – з використанням візуальної ідентифікації зворотного гортанного нерва. Функцію зворотного гортанного нерва оцінювали ларингоскопічно; порушення рухомості нерва вважали транзиторним, якщо відновлення тривало менше 6 міс.
Результати. Двобічної ідентифікації зворотного гортанного нерва досягнуто у 100% пацієнтів, у яких використовували інтраопераційний нейромоніторинг, та у 74% пацієнтів, у яких використовували візуальну ідентифікації (p < 0,001). Транзиторний парез/параліч нерва виник у 8 та 16% пацієнтів відповідно. У пацієнтів у яких використовували інтраопераційний нейромоніторинг, постійного парезу не зафіксовано, тоді як 6% пацієнтів, у яких використовуваа візуальну ідентифікацію, виник перманентний парез, а у 1 пацієнта відмічено двобічний параліч з потребою виконання трахеостомії.
Висновки. Інтраопераційний нейромоніторинг під час тиреоїдектомії покращує ідентифікацію зворотного гортанного нерва і асоціюється з нижчою частотою післяопераційних ускладнень, зокрема уможливлює уникнення постійного парезу та потенційне попередження двобічного ушкодження нерва.
Ключові слова: інтраопераційний нейромоніторинг; тиреоїдектомія; якість життя; ендокринна хірургія.
Ефективність та безпека застосування транексамової кислоти у періопераційному періоді у дітей
Л. І. Фарина1,2, А. В. Біляєв1, Л. Д. Танцюра1
1 Національний університет охорони здоров’я України імені П. Л. Шупика, м. Київ,
2 Національна дитяча спеціалізована лікарня «ОХМАТДИТ» МОЗ України, м. Київ
Реферат
Мета. Визначити ефективні та безпечні навантажувальну та підтримувальну дози транексамової кислоти у періопераційному періоді у дітей для покращення результатів анестезіологічного забезпечення та післяопераційної інтенсивної терапії.
Матеріали і методи. Проаналізовано дані 40 педіатричних пацієнтів, яким у періопераційному періоді вводили транексамову кислоту. Навантажувальна доза транексамової кислоти у всіх пацієнтів була однаковою – 10 мг/кг. У залежності від підтримувальної дози пацієнтів було розподілено на дві групи: 1–ша група (20 пацієнтів) – підтримувальна доза становила 1 мг/кг × год, 2–га група (20 пацієнтів) – 2,5 мг/кг × год.
Результати. Базові показники пацієнтів обох груп не відрізнялися. У пацієнтів 1–ї групи після операції найчастіше реєстрували статистично значуще зниження показників «червоної крові», подовження активованого частково тромбопластинового часу, збільшення міжнародного нормалізованого відношення, зменшення концентрації фібриногену, суттєве підвищення рівня Д–димеру порівняно з відповідними показниками до операції. У пацієнтів 2–ї групи після операції фіксували лише статистично значуще зменшення кількості тромбоцитів, збільшення міжнародного нормалізованого відношення та рівня Д–димеру. Після оперативного втручання не виявлено статистично значущої міжгрупової різниці за показниками «червоної» крові, стандартними коагулометричними та віскоеластичними показниками, окрім рівня Д–димеру, який у 1–й групі був у 2,1 разу вище, ніж у 2–й групі. Також після операції у 1–й групі у 2 рази стало більше, ніж у 2–й групі, пацієнтів із гіперфібринолізом (p = 0,006). Різниці у використанні інтраопераційно компонентів крові між групами не зафіксовано. У разі використання транексамової кислоти у зазначених дозах можливих побічних ефектів не спостерігали.
Висновки. Гіперфібриноліз у періопераційному періоді у дітей зустрічається рідко. Фактори його ризику такі: масивна крововтрата, а також ускладнений післяопераційний перебіг із необхідністю повторного оперативного втручання. Інтраопераційне використання транексамової кислоти не запобігає масивній крововтраті. Гіперфібриноліз можливий унаслідок масивної крововтрати, але він не причина (головний механізм) її виникнення. Інтраопераційне введення транексамової кислоти пацієнтам дитячого віку у навантажувальній дозі 10 мг/кг × год у комбінації з підтримувальною дозою 2,5 мг/кг × год безпечне та ефективне для зменшення крововтрати і частоти гіперфібринолізу після операції порівняно з підтримувальною дозою 1 мг/кг × год.
Ключові слова: гіперфібриноліз; діти; транексамова кислота; періопераційна крововтрата; гемостаз; тромбоеластометрія; масивна крововтрата.
Sepsis: deciphering pathogenesis and transforming diagnosis and treatment through systems immunology (literature review)
1I. Kryvoruchko, 2M. Sartelli, 3F. Coccolini, 4 F. Catena, 5T. A. A. M. Habeeb
1Department of Surgery No. 2, Kharkiv National Medical University, Kharkiv, Ukraine,
2Macerata Hospital, Department of Surgery, Macerata, Italy. Global Alliance for Infections in Surgery,
3General, Emergency and Trauma Surgery Department, Pisa University Hospital, Pisa, Italy,
4Department of Medical and Surgical Sciences University of Bologna, Bologna, Italy,
5Department of General Surgery, Faculty of Medicine, Zagazig University, Zagazig, Egypt
Abstract
Background. Sepsis is responsible for over 11 million deaths per year, constituting one of the most heterogeneous critical illness syndromes. Whilst the implementation of bundle–based care has been demonstrated to be efficacious in reducing mortality, this effect has been shown to plateau in well–resourced settings due to the presence of biological heterogeneity. Systems immunology methods have been demonstrated to offer significant potential for the development of precision diagnosis and treatment strategies.
Objective. The objective of this study was to undertake a systematic review of the extant evidence on systems immunology in the context of sepsis diagnosis and treatment. In addition, the study will involve a critical analysis of the limitations of the leading conceptual frameworks in this area, and the delineation of future research priorities.
Materials and methods. A systematic analysis and synthesis of 43 publications from PubMed/MEDLINE, Cochrane Library, and Frontiers (2016–2025) was conducted, with priority given to retrospective analyses of randomized controlled trials (RCTs), systematic reviews, and large–cohort studies (n >100). The following keywords were utilised: ‘sepsis endotypes’, ‘phenotypes’, ‘precision medicine’, and ‘transcriptomics’. The protocol was registered in the international registry of systematic reviews PROSPERO (CRD420261347322). Images were created using the Nano Banana 2.0 AI image editor (https://nano–banana2.co/), and the resulting data were reviewed, with changes and corrections made by the authors in accordance with the literature reviewed in this article.
Results. Hancock et al. (2024) identified five distinct endotypes, each characterised by approximately 200 unique differentially expressed genes, in transcriptomic data from emergency department patients (before formal diagnosis). The five types of inflammation are as follows: NPS (Neutrophilic–Suppressive): the most deadly type, and a potential target for dexamethasone; INF (Inflammatory): characterised by hyperinflammation, opposed to NPS; IFN (Interferon): the predominance of interferon pathways; ADA (Adaptive): involving adaptive immunity; and IHD (Innate Host Defence): the activation of natural host defence. The SUBSPACE consortium (2025, n=3,380) validated four consensus endotypes and proposed the Hi–DEF two–dimensional framework (OR for severe outcomes with system–wide dysregulation=7.1, 95%CI 5.6–8.9). RCTs confirmed heterogeneity of treatment effect: corticosteroids, simvastatin, and activated protein C demonstrated differential effects by subphenotype.
Conclusions. Systems immunology is transforming the management of sepsis, moving away from universal bundle protocols towards precision strategies. Key future priorities include prospective endotype–enriched adaptive RCTs, the development of bedside–compatible diagnostics, and improvements in global accessibility.
Кeywords: sepsis, systems immunology, endotypes, transcriptomics, precision medicine, machine learning, immunotherapy, and Covid–19.
Ефективність блокади поперечної площини живота та місцевої інфільтраційної анестезії портів для знеболювання після лапароскопічної холецистектомії: систематичний огляд і метааналіз
С. М. Чуклін, С. С. Чуклін
Медичний центр Святої Параскеви, м. Львів
Реферат
Мета. Провести метааналіз та порівняти аналгетичну ефективність блокади поперечної площини живота і місцевої інфільтраційної анестезії портів після лапароскопічної холецистектомії.
Матеріали і методи. Пошук виконано у базах даних PubMed/MEDLINE, Scopus і Cochrane Library станом на 2025 рік. Аналізували рандомізовані клінічні дослідження, у яких порівнювалась ефективність зазначених методів зменшення післяопераційного болю. Основні результати включали оцінку болю у спокої та під час руху через 1 – 2, 6, 12 та 24 год після операції; вторинні – загальну потребу в опіоїдах, термін до першого запиту на знеболювання, частоту післяопераційних нудоти та блювання. Дані опрацьовані за допомогою програмного забезпечення RevMan 5.4.1.
Результати. Аналізом охоплено 16 рандомізованих клінічних досліджень. Блокада поперечної площини живота суттєво знижувала інтенсивність болю як у стані спокою, так і під час руху, зменшувала потребу в опіоїдах протягом 24 год після операції та збільшувала інтервал до першого запиту на знеболювання порівняно з місцевою інфільтраційною анестезією портів. Статистично значущих відмінностей у частоті післяопераційних нудоти та блювання між групами не виявлено.
Висновки. Блокада поперечної площини живота під контролем ультразвуку ефективна для післяопераційного знеболювання у дорослих пацієнтів після лапароскопічної холецистектомії. Цей метод має кращі результати, ніж місцева інфільтраційна анестезія портів, і може бути рекомендований як ключовий компонент мультимодальної аналгезії.
Ключові слова: лапароскопічна холецистектомія; післяопераційний біль; блокада поперечної площини живота; локальна інфільтаційна анестезія портів.