Травень - місяць, коли нашу країну охоплює пандемія стихійних, добровільних, примусових, але частіше добровільно-примусових суботників.
Я, власне, нічого не маю проти самого по собі явища «суботник», але на прибирання прибудинкової території з року в рік не виходжу. Чому? Просто я за поділ праці: «в опері нехай співають, а я буду оперувати». Руки, як не крути, мій основний інструмент, і я просто зобов'язаний утримувати їх в порядку.
Більшу частину моєї професійної діяльності, хвала Ескулапу, мене минула чаша примусового прибирання лікарняної території.
Але кілька років тому, будучи ординатором відділення однієї з лікарень, я все-таки став учасником цієї вакханалії «міртрудмая».
Наказом начальства в певний день і годину медперсонал лікарні стрункими рядами вийшов на прибирання території вищезазначеного, на 90% хірургічного, медичного закладу.
Отже, картина маслом: хірурги (хірурги, Карл!) руками (руками!) збирають все, що понакидано за рік з вікон тієї самої лікарні (і ніякі рукавички тут не врятують, крім кольчужних, і то не факт). А пацієнти висять у вікнах і сміються.
І що характерно, в нашій країні, де усі рівні, обов'язково знайдуться ті, хто безумовно рівніше. Щось я не спостерігав серед учасників суботника ні головного лікаря, який зображує Леніна з бревном, ні начмеда, ні представників бухгалтерії або, тим паче, відділу кадрів.