Корифеї медицини: Едвард Дженнер

[Ілля Пігович]

Лікарі дуже давно шукали засоби проти віспи — страшного Божого покарання, що переслідувало людство протягом усієї історії його існування. Емпіричні спостереження свідчили, що людина, раз перенісши віспу, застрахована від її рецидиву. Це дало підстави припустити, що ліпше штучно заразитися, обравши для цього час, коли організм особливо сильний і тому має більше шансів щасливо перенести хворобу.

Однак щепленню від віспи чинилося безліч перепон. Наприклад, у 1745 році Паризький медичний факультет назвав його “легковажністю, злочином і засобом магії”. І це незважаючи на те, що всі прямі нащадки французького короля Людовика XVI загинули від віспи. Не став винятком і його п’ятирічний правнук, відомий згодом як Людовик XV, котрий помер у травні 1774 року від цього захворювання. Стверджують, ніби гниття монаршого тіла було настільки сильним, що після смерті довелося покласти його, не бальзамуючи, в свинцеву труну, яку швидко відвезли в абатство Сен-Дені й запечатали власне перед похованням.

У Середньовіччя смертність від віспи сягала 80%. В Америці цілі племена були знищені цією небезпечною хворобою, занесеною туди конкістадорами-супутниками Пісарро. Наприкінці XVII і на початку XVIII століття віспа набула розміру глобального лиха. Коли епідемія прийшла до Мексики, від неї загинуло три з половиною мільйони осіб. Професор медицини в м. Галле (Німеччина) Й. К. Юнкер визначив цифру щорічної смертності від віспи в Європі — 400 000 осіб. Хвороба уражала кожного десятого, міста порожніли, жоден із соціальних прошарків не був застрахований; особливо велика смертність спостерігалася серед дітей. Лише в Берліні за період 1758–1774 рр. померло від віспи 6705 осіб.

Протягом 50 років віспа забрала одинадцять членів австрійського імператорського дому. Імператриця Марія-Тереза, вже будучи в похилому віці, заразилася і ледь не померла; її син, імператор Йосиф I, дружина Йосипа II і дві ерцгерцогині померли, незважаючи на всі намагання лікарів їх урятувати. З інших коронованих осіб, що померли від цієї недуги, слід згадати курфюрста Саксонського, останнього курфюрста Баварського, Вільгельма II Оранського; в сім’ї Вільгельма III — його батька, матір, дружину, дядька, двоюрідного брата і сестру. Сам він захворів і ледь не помер. Далі список продовжує низка членів англійського монаршого дому.

У східних цивілізаціях Китаю та Індії штучний запобіжний засіб проти віспяної епідемії — так звана варіоляція (variola — віспа), тобто метод активної імунізації проти натуральної віспи введенням вмісту віспяних бульбашок хворої людини — існував тисячоліттями, та й у самій Європі щеплення було давно відоме. Для цієї мети китайці одягали на своїх дітей сорочки, зняті з померлих від віспи. На Близькому Сході в ніздрі здорових людей вводили висушений гній віспяних бульбашок хворого, що одужав. У народів Африки з цією метою через шкіру за допомогою голки просиляли нитку, змочену віспяними виділеннями. Здорова людина хворіла на віспу в легкій формі, а потім отримувала несприйнятливість до неї на все життя. Цей же спосіб був відомий і в деяких країнах Європи. Він був не дуже поширений, оскільки залишався вкрай ризикованим і часто призводив до смерті. Нерідко здорова людина захворювала тяжкою формою. Гарантії не міг дати ніхто. Тоді це був небезпечний, але єдиний шлях боротьби з віспою.

Перше офіційне свідчення про варіоляцію датується 1717 роком. Його зробила дружина англійського посла в Константинополі леді Вортлей-Монтегю (1689–1762 рр.). Вона познайомилася в турецькій столиці з молодою черкескою, яка захистила себе від віспи з допомогою варіоляції. Тоді ж Монтегю отримала листа, якого їй надіслала її подруга Сара Чіруелль з Андріанополя: “Віспа, яка робить у нас такі великі спустошення, тут завдяки щепленням стає невинною хворобою. Кілька старих жінок роблять цю процедуру щоосені (зазвичай у вересні), коли спадає спека. Вони приносять у шкаралупі віспяну рідину, розкривають довгою голкою одну з вен і вводять у неї таку кількість прищеплювального матеріалу, яка може утриматися лише на кінчику голки. Забобонні люди роблять щеплення на лобі, грудях і обох руках, щоб отримати зображення хреста, менш забобонні — на ногах і прихованих частинах рук. Від щеплення у них на обличчі виникає 20–30 пустул, а через 8 днів пацієнти цілком одужують”.

Грецькі лікарі, вже давно ознайомлені з варіоляцією, пояснили леді Монтегю суть самої процедури, і вона, переконана їхніми аргументами, погодилася на варіоляцію собі й двом своїм дітям. У 1721 році Монтегю повернулася до Лондона і повідомила про своє відкриття. Для перевірки її повідомлення зробили щеплення від натуральної віспи сімом злочинцям, засудженим на смерть, пообіцявши їм звільнення, якщо експеримент удасться. Коли з’ясувалося, що всі семеро добре перенесли щеплення і таким чином стали застрахованими від віспи, члени всього королівського сімейства за прикладом леді Монтегю згодом вдалися до такої процедури.

Після того варіоляція почала поширюватися в Англії і в усьому континенті. Однак це поширення відбувалося не без труднощів і вкрай повільно, незважаючи на те, що на захист варіоляції лунало чимало авторитетних голосів. Так, передові лікарі й сам Вольтер настійно рекомендували її; д’Аламбер статистичними дослідженнями довів, що варіоляція зменшила смертність від віспи на 25%. Крім того, Катерина II і Марія-Тереза, котрі прищепили собі віспу, поширювали варіоляцію серед своїх підданих, а Фрідріх II в одному зі своїх листів радив якійсь німецькій княгині, що втратила від віспи двох дітей, захистити третю щепленням від віспи.

Небезпека варіоляції була порівняно невелика, статистика тих років свідчить, що з 300 щеплених людей помирала ледве чи одна. Але, з іншого боку, варіоляція сприяла посиленню віспяних епідемій. Так, у 1794 році в Гамбурзі сталася величезна епідемія через масові щеплення. В Англії в 1840 році, а в Пруссії в 1835 році варіоляцію заборонили законом. Причиною цього було не те, що варіоляція завдає більше шкоди, ніж користі. Річ була в іншому: варіоляція, котра виліковує в поодиноких випадках, не дала відчутних результатів при масовому застосуванні. Найдієвіший засіб винайшли тільки в 1796 році.

Англійський лікар Дженнер у 1776 році, коли лютувала спустошлива епідемія, випадково зробив відкриття про запобіжну силу коров’ячої віспи. Він помітив, що доярки, перехворівши на коров’ячу віспу, ніколи не захворювали на людську. Взявши це спостереження за основу, він розробив спосіб вакцинації (слово “вакцина” походить від латинського vacca — корова), який урятував мільйони людей від раніше смертельної хвороби. Це було друге народження щеплення проти віспи. Щеплення коров’ячою віспою поширилося швидко і виявилося абсолютно безпечним.

Едвард Дженнер (Jenner) народився 17 травня 1749 р. в містечку Берклі графства Глостершир в Англії. Він був третім сином у родині заможного вікарія, початкову освіту здобув у парафіяльній школі, потім вивчав хірургію в місцевого лікаря Деніеля Лудлоу в Седбері, а маючи 20 років, поїхав до Лондона студіювати медицину під керівництвом Джона Хантера (1728–1793 рр.), одного з основоположників експериментальної патології й анатомо-фізіологічного напряму в хірургії, засновника власної наукової школи. За словами істориків, ніхто із сучасників Хантера не міг зрівнятися з ним за рівнем медичних знань. Незважаючи на велику різницю у віці, Дженнера і Хантера пов’язувала щира дружба. До слова, Дженнер був непоганим музикантом і поетом, а Хантер любив малярство.

Ще будучи учнем седберійского лікаря, Дженнер якось почув цікаву розмову про віспу. У диліжансі селянка говорила про запобіжну силу коров’ячої віспи як про річ, загальновідомому серед її земляків.

— Я не можу заразитися цією недугою, — сказала вона, — тому що я хворіла на коров’ячу віспу.

Коли Дженнер викликав Хантеру свої міркування про те, чи не може вакцинація коров’ячою віспою справді вберегти від натуральної, той порадив проекспериментувати.

Ці слова вчителя спонукали учня взятися за його відомі досліди. Закінчивши навчання в Лондоні й одержавши науковий медичний ступінь в Університеті Святого Ендрю, Дженнер осів у рідних краях, у Берклі (рис. 1), хоча йому пропонували взяти участь у навколосвітній подорожі знаменитого Кука.


Рис. 1. Будинок Едварда Дженнера (м. Берклі, графство Глостершир, Англія).

Якось у сімействі одного його пацієнта-фермера дочка захворіла на віспу. Всі, хто за нею доглядав, також захворіли, за винятком молодої дівчини, яка раніше працювала на фермі дояркою. Дженнер здогадався, чому вона не захворіла, перебуваючи довгий час у контакті з хворою. Лікарю було відомо, що ця дівчина якось під час доїння корови, торкнувшись вкритого пустулами вимені, заразилася віспою. Хворобу вона перенесла легко, хоча на її пальцях з’явилися подібні пустули, а потім і рубці. Неважко було припусти, що в неї розвинувся імунітет.

Насамперед Дженнер встановив такий факт: коров’яча віспа у тварин тільки в певних місцях проявляється гнійними наривами. Якщо її прищепити людині, то вона проявляється виключно на місці щеплення і при цьому ніколи не викликає запальних процесів на інших ділянках тіла.

Щоб перевірити гіпотезу щодо запобіжної сили коров’ячої віспи, Дженнер піддав кілька осіб, які вже перенесли цю хворобу, варіоляції. З’ясувалося, що подальше щеплення натуральною віспою на них абсолютно не діє, вони знову не захворіли. Таким чином, лікувально-профілактичне значення коров’ячої віспи було поза всяким сумнівом. Лише після низки подібних дослідів Дженнер зважився штучно прищеплювати людям коров’ячу віспу. Протягом двадцяти років він прищеплював коров’ячу віспу людям, а потім за допомогою варіоляції перевіряв, чи справді вони втрачають сприйнятливість до людської віспи.

Наступним етапом в експериментах Дженнера була спроба брати гній для щеплення не в корів, а в людей, які вже отримали щеплення проти коров’ячої віспи. Це сталося 14 травня 1796 року, коли він переніс вакцину з руки молочниці Сари Нельмз на руку 8-річного хлопчика Джеймса Філіпса. Після щеплення виявилися всі ознаки коров’ячої віспи: довкола надрізів виникли почервоніння і нариви, температура тіла підвищилася, але лише цим і обмежилися всі хворобливі процеси. Згодом вдячний Дженнер за власні кошти побудував Джеймсу Філіпсу будинок.

Наслідки щеплення підтвердилися, коли в липні того ж року Дженнер зробив варіоляцію цьому ж хлопчику: натуральної віспи у нього не виникло. Так спостереження і досліди остаточно довели запобіжну силу вакцинації, тобто щеплення коров’ячою віспою. Перевіривши всі факти і переконавшись, що помилки немає, Дженнер у 1798 році за власний кошт опублікував у Лондоні своє відкриття у праці “Inquiry into the causes and effects of the variolae vaccinae” (рис. 2). Він оприлюднив це дослідження всупереч думці Королівського наукового товариства, яке раніше повернуло йому рукопис, порадивши не наражати на небезпеку свою наукову репутацію через різні “фантазії”.


Рис. 2. Титульна сторінка головної праці Дженнера з вакцинації.

Варто тільки згадати про страшні наслідки епідемій — і стане зрозуміло, яке значення мало відкриття вакцинації для медицини. Проте Дженнеру доводилося наполегливо переконувати в силі запобіжного щеплення своїх колег, з якими він часто зустрічався в Альвестоні поблизу Брістоля. Зрештою, він довів їх до такого стану, що медичне товариство графства пригрозило виключити його зі спільноти лікарів, якщо він не припинить набридати їм облудними теоріями. Незважаючи на те, що Дженнер переконливо й чітко сформулював свою теорію, в історії медицини знайдеться небагато відкриттів, які викликали б такий запеклий опір. Англійська королівська академія наук відмовилася друкувати в своїх виданнях повідомлення Дженнера про відкриття щеплення через неймовірну сміливість висловлених у ньому пропозицій. Відомий лондонський лікар того часу Мозель писав: “Навіщо знадобилося це змішання звіриних хвороб з людськими? Чи не проглядається в цьому бажання створити новий різновид мінотавра, кентавра і тому подібне?” В англосаксонських країнах створювали “противакцинаційні” комітети, які закликали відмовлятися від щеплень. Вони друкували листівки, що зображали рогатих людей з копитами на ногах. Це означало, що люди “принижують” себе до тварин, отримуючи прищеплювальний матеріал від телят. Особливо сильно нападало духовенство, яке з амвона критикувало відкриття Дженнера, вбачаючи в ньому зазіхання на промисел Божий. Таке ставлення важко було зрозуміти, оскільки ми вже навели факти про те, що ідея щеплення проти віспи була відома задовго до Дженнера.

Полеміку, що виникла між прихильниками і противниками щеплення проти віспи, закінчила перша епідемія чорної віспи, котра пощадила величезну кількість тих, кому було зроблено щеплення. Тоді зазвучали такі твердження: “Дженнер не сказав нічого нового, запобіжні щеплення проти віспи існували й до нього”. І тільки комісія з розслідування, яку призначив англійський парламент, розставила всі крапки над і. Вона підтвердила, що старий спосіб захисного щеплення, що існував у народі, дав Дженнеру лише ідею, яку він зумів використати для наукової розробки та вдосконалення методу щеплення проти віспи. Так було визнано відкриття вченого.

Парламент відшкодував Дженнеру витрати, яких він зазнав, проводячи величезну кількість експериментів, і постановив: видати йому додатково в 1802 році 10 000 фунтів стерлінгів, а через п’ять років — подвоїти цю суму; йому також надано звання почесного громадянина Лондона. Дженнеру пощастило: на відміну від багатьох інших новаторів, він дожив до того часу, коли його відкриття визнала вся наукова спільнота. Від 1803 року й до кінця своїх днів Дженнер керував заснованим ним Товариством щеплення проти віспи (сьогодні — Дженнерівський інститут). Після смерті вченого від інсульту 26 січня 1823 року в пам’ять про нього споруджено бронзову статую на Трафальгарській площі в Лондоні (рис. 3).


Рис. 3. Статуя Едварда Дженнера в Лондоні (спочатку стояла на Трафальгарській площі, потім її перенесли в Кенсінгтон-Гарденз).

У 1970 р. Міжнародний астрономічний союз присвоїв ім’я Едварда Дженнера кратеру на зворотному боці Місяця, на його честь названо астероїд 5168 Дженнер. У 2002 р. вченого внесено до списку “100 найвідоміших британців” згідно з інтерактивним опитуванням BBC.

Першу вакцинацію в континентальній Європі зробив віденський лікар де-Карро власному синові. Потім багато прихильників Дженнера з’явилося в Німеччині, Італії та Росії. Згодом, вивчаючи чуму, лікарі змогли дійти висновків, аналогічних до тих, які висловив Дженнер. І в цьому випадку спостерігалися гнійні нариви. Не було сумнівів у тому, що в них міститься чумна отрута. Постало запитання: чи не можна отримати захисту від чуми так само, як і від віспи, за допомогою щеплення? Звичайно, ця пропозиція була суто теоретичною, і ніхто не міг сказати заздалегідь, чим закінчиться на практиці такий досвід. Проте поширення багатьох інфекційних хвороб було зупинено, а деякі з них подолано завдяки відкриттю Дженнера.

Що ж стосується натуральної віспи, то в 1979 році Всесвітня організація охорони здоров’я означила її як викорінену хворобу, що стало результатом скоординованих зусиль медиків із багатьох країн, але ключове значення в досягненні такого результату мала саме масова вакцинація. Нині тестові зразки збудника захворювання зберігаються лише в Центрі з контролю хвороб і запобіганню їм (Атланта, штат Джорджия, США) і Науково-дослідному центрі вірусології і біотехнології (смт. Кольцове, Новосибірська область, Росія).

Джерело: http://msvitu.com