Петеріс Клява: Дитяча реанімація — лакмус найбільших вад суспільства

[Irena]

Петеріс Клява — всесвітньо відомий дитячий реаніматолог, вчений та філософ, як правило, інтерв’ю не дає. Я вирішила спробувати… Мене зустрів чоловік, вражаюче схожий на Доктора Хауса. Петеріс зніяковіло запитав, чи я справді приїхала до Риги заради бесіди з ним, і зробив виняток — відповів на мої запитання. Це інтерв’ю, у якому більше життя, аніж медицини…


Петеріс КЛЯВА, завідувач відділення реанімації та інтенсивної терапії Дитячої університетської клінічної лікарні (м. Рига, Латвія)

Ви відомі на весь світ своїми досить жорсткими висловами про сучасних батьків та їх бездумні вчинки щодо власних дітей. Хотілося б поцікавитися: з якої родини ви?

— Дивно, але мені ніколи не ставили цього запитання. Родина, звичайно, — основа всього, але не завжди гарна родина може забезпечити «гарних» нащадків. Мені пощастило: я виріс у чудовому оточенні. Моя мати — лікар, рідний батько — вчений-фізик. Виховував мене вітчим, який був сільським шкільним вчителем та викладав дуже широке коло предметів: від музики до основ машинобудування та біології. Саме нерідний батько допоміг сформуватися мені як особистості.

На кар’єрі лікаря, мабуть, наполягала мати?

Я, дійсно, ріс у медичному середовищі, але вибір робив сам. Мріяв про кар’єру капітана далекого плавання. Проте зрозумів, що море для мене — відпочинок, а не робота, і відкинув цю ідею. Потім зацікавився можливостями психіки людини, але не хотів бути психіатром. Поки я вагався, сталася прикра подія: мого друга повернули з Афганістану в цинковій труні… по частинах. Я був молодшим за нього на два роки, і мене також ось-ось могли призвати до армії. Я злякався і пішов до медичного вишу, де була військова кафедра. Вступив на лікувальний факультет, але від самого початку всі викладачі в один голос стверджували: «Твоя стихія — діти!» Я не звертав уваги, а потім мене з кількома хлопцями перевели на педіатричний факультет, де не вистачало чоловіків. Зараз я надзвичайно вдячний долі за те, що працюю з дітьми, а не з дорослими. Я купаюся у світлі дитячих душ, тоді як дорослі завжди налаштовані на негатив, незадоволені, розлючені та зневірені. Врятувати дитину набагато легше, аніж дорослого.

Вам привозять дітей, як правило, у непритомному стані або й немовлят, а реагувати потрібно швидко. Як вам це вдається?

— Моє тіло — це дзеркало: я за кілька секунд бачу, чую, відчуваю, аналізую і приймаю рішення щодо тактики порятунку. В реанімації постійно доводиться оцінювати ситуацію, реагувати й прогнозувати результат. І так по колу… Життя змушує шукати суб’єктивні симптоми, наприклад, розрізняти плач дитини. Маля може плакати від страху або болю — і це завжди різний плач. Звичайно, бувають осічки, але їх мінімум. Відчуваю при цьому себе жахливо. Кілька разів на рік ми збираємося всім колективом й аналізуємо ці випадки, шукаємо причини, з яких не змогли врятувати дітей. Колективний інтелект має знайти відповіді на ці питання.

Я знаю, що до вашого реанімаційного відділення можуть спокійно заходити батьки. У наших лікарнях досі зберігається червона лінія, за якою вони сивіють у невідомості…

— Я пам’ятаю ті часи, коли і в нас були такі умови. І це, скажу я вам, жахливо! Немає жодної гіпотетичної інфекції, заради якої варто позбавляти дитину материнської любові, що так потрібна їй у скрутну хвилину! Дивіться: ось лежить хлопчик, він учора хотів допомогти матері та перекинув собі на промежину каструлю з окропом. Це жахливий біль, повірте! Так, він зараз під сильними протишоковими та заспокійливими препаратами, але поруч — любляча матуся… Розводити родину по різні сторони дверей реанімаційного відділення — злочин!

Ваша дитяча лікарня — одна з кращих, які мені доводилося бачити. Чи є у вас як у реаніматолога все необхідне?

— Так, наша дитяча лікарня вже кілька років має дуже привабливий вигляд і так само відмінно укомплектована. Нам доступні всі інноваційні технології, окрім трансплантації печінки. Моє відділення реанімації також оснащене всім необхідним. Часто чуємо від іноземних колег, котрі приїжджають до нас виконувати певні оперативні втручання, наприклад, з Італії, що їх лікарні — у значно гіршому стані. Ми горді з того, що Латвія вклала гроші в реконструкцію, а Європа її підтримала. Завідувачі наших відділень їздили по кращих лікарнях світу й шукали найсучасніші методики. Але не варто забувати, що це «вершки»: такі умови, як правило, — лише в столиці країни, більшість же регіональних дитячих лікарень не мають й половини подібного устаткування. Та й доступність до медичних послуг у Латвії не еталонна. Але за останні 20 років латвійська медицина зробила «квантовий стрибок». Я починав працювати в жахливих умовах! Днями розповідав своїм інтернам, що у 1989 році, на початку моєї лікарської кар’єри, доводилося літати з лікарні до лікарні на гелікоптері. З апаратури я мав лише фонендоскоп та балон із киснем, а на все відділення реанімації було лише два монітори! І, звичайно, діти вмирали дуже часто. Маніпуляції, котрі молоді лікарі зараз вважають елементарними, 20 років тому коштували нам маленьких життів. Мої інтерни слухають такі розповіді як казки і тільки всміхаються, а я їм кажу, що ще через 20 років весь їх «сучасний» досвід також буде здаватися комусь старою казкою.

Що, на вашу думку, зміниться в реанімації майбутнього, а що залишиться незмінним?

— Передусім залишаться базові фізіологічні функції: людина має дихати, отже, потрібна апаратура для легеневої вентиляції, необхідна циркуляція рідини в організмі, адже склад крові не змінюється тисячоліттями — тож ми так і будемо вводити розчини. Так само залишаться біль, інфекції, але як лікуватимуть ці стани — невідомо. Ера антибіотиків закінчується, так само переглядаються підходи до знеболення. Мета новітніх технологій у розвинених країнах — допомагати кардинально та з мінімальною шкодою для людини лікувати і біль, і інфекції. Наприклад, департамент інноваційних досліджень Великої Британії розробляє концепцію, завдяки якій абсолютно всі оперативні втручання мають виконуватися крізь фізіологічні отвори, без розрізів.

Повернімося до початку нашої розмови: що ж так непокоїть вас у поведінці сучасних батьків?

— Це болюча тема, і мене часто засуджують за мої вислови. Але я не хочу, аби мої слова сприймали однобоко. Найбільша втіха для мене, коли я бачу адекватних, люблячих батьків, які наперед думають про свої слова та вчинки, адресовані дитині. І, на щастя, такі є. Але більшість сучасних батьків несвідомі, примітивні та дикі! Вони абсолютно безвідповідально розмножуються та ще й отримують за це гроші. Тоді як 13 млн дітей у світі живуть у дитячих притулках та інтернатах. Що я бачу в сучасному суспільстві? Зацикленість батьків на матеріальному статку. Але те, що ти маєш круту машину і дім, ще не робить тебе гарним батьком! Американське суспільство почало вкладати мільярди в освіту батьків, і я впевнений: згодом це окупиться щасливим, повноцінним поколінням. У Латвії таких коштів немає, але ми намагаємося проводити освітні програми на ті гроші, які все ж таки виділяються. А ситуація жахлива: 30,3% латвійських дітей живуть за межею бідності! Це останні дані, котрі Латвія представила ЄС.

Думаю, в Україні ситуація аналогічна, але від вас не вимагають такої статистики, тому правду замовчують. Перший крок до змін — здатність називати речі своїми іменами, а це болючий процес. Сподівання на те, що у вашій країні щось зміниться в найближчі 20 років, — ілюзія. Щоб у суспільстві сталися кардинальні зміни, має «відмерти» покоління з ментальними вадами. Це неминуче. Наша країна вже йде цим шляхом 20 років, і тільки зараз ми бачимо перші позитивні зміни. Інтеграція повинна бути поступовою, відповідати інтелекту суспільства, його технологіям та потенціалу. Більше того, до позитивних змін країну можуть привести люди, які «викорінили» гниль у собі. А люди змінюються найповільніше, вони не готові до свободи та демократії: усі вимагають нових прав, але при цьому не знають, що таке відповідальність. От саме ця «свобода» й зробила батьків безвідповідальними. Дитяча реанімація — лакмус найбільших вад суспільства, тому я можу робити такі висновки. Днями померла дитина, про яку просто забули! Її тривалий час не годували… І це трапилося в європейській країні! Охоронець нашої лікарні звернув увагу, що більшість батьків привозять дітей на передньому сидінні, не пристебнутими ременями безпеки. А Латвія посідає перше місце в Європі за кількістю загиблих у ДТП! Культура водіїв, на жаль, не змінилася з радянських часів. Я ще 15 років тому казав президенту, що люди бояться лише штрафів, і пропонував підвищити їх до 500 лат. Від мене відмахнулися, мовляв, у людей немає таких грошей. А в цьому році нарешті підвищили штрафи, але скільки дітей вже загинуло… Прикладів батьківської безвідповідальності безліч. Травматичні ситуації трапляються і в родинах, нібито благополучних зовні, але в яких через брак батьківської уваги діти передчасно дорослішають. Наприклад, згідно з останніми статистичними даними зловживання алкоголем починається з 10-річного віку!

Ви чи не єдиний в країні підтримували смертну кару. Ваша думка не змінилася?

— Ні! Я поясню, чому. Наприклад, днями чоловік зґвалтував 11-річну дівчинку, з матір’ю якої він живе, поки остання ходила в магазин. До мене дитину привезли ледь живою… стікаючою кров’ю, геть розірваною. Ну, що я маю думати, як маю реагувати, коли мало не щодня бачу такі випадки? Я рятував її життя і думав про те, що цей нелюд відсидить кілька років, вийде і зробить те саме. А поки він буде сидіти, з нас відраховуватимуть податок на його утримання. Ось вам і демократія з присмаком педофілії…

Я не кажу, що на електричний стілець потрібно саджати кожного злочинця, але є ті, хто цього заслуговує. Наприклад, батьки, котрі до смерті забивають власних дітей. Звичайно, дитина має знати, що таке покарання, але ж не до смерті… Була в нас така мати: одного разу привезла дитину з переломом черепа, сказала — впав. Ми врятували, вилікували. Через рік знову хлопчик потрапляє до нашого відділення з «діркою у голові». Дивлюся, ніби дитина доглянута, мати при грошах. Але я викликав соціального працівника, щоб цю родину взяли під контроль. Через два роки хлопчика привезли з відкушеними статевими органами! Мати в такий спосіб задовольняла свої нетрадиційні сексуальні бажання. А психолог казала, що вона нормальна… Я розповідаю це, аби ви зрозуміли мій емоційний стан: адже бачу такі випадки 28 років поспіль. Не все можна зрозуміти та виправдати, надто велику ціну діти платять за таких батьків…

Це жахливо, лікарю… А який батько ви?

— Так сталося, що я виховую нерідних дітей. Це був мій свідомий вибір. Я маю 30-річну доньку та 18-річного сина, вважаю їх рідними й дуже ними пишаюся. Батьки дають рідним дітям лише тіло, а душа — вища структура, її не обирають. І головне батьківське завдання: допомогти зрости цій душі, закласти гарний фундамент на майбутнє. Я ділюся з дітьми всім, що знаю сам: пояснюю їм принципи функціонування світу та те, хто ми є насправді й навіщо приходимо в цей світ. Найлегший період батьківства — 1-й рік життя дитини, коли все зводиться до фізіологічних функцій. А найважчий — підлітковий вік: ти дивишся на свого вчорашнього щокатого малюка, котрому пробачав будь-які пустощі, а бачиш незграбну дорослу дитину, кожен вчинок якої тебе дратує. Цей період — виклик для батьків. Більшість, на жаль, починає робити з підлітка «зручний для управління екземпляр», ламаючи його свідомість, індивідуальність, характер, а за великим рахунком і майбутнє. У такий період варто набратися терпіння і вмикати кнопку «SOS» лише тоді, коли небезпека загрожує життю підлітка. Потрібно за допомогою власних моделей поведінки закладати в свідомість дітей ті моральні принципи, на яких вони будуватимуть доросле життя. Я просив своїх дітей не перетворюватися на «андроїдів»: не ховатися від реального життя у віртуальному. У сучасному безглуздому світі існує надзвичайно жорстка конкуренція, а конкурують підлітки настільки примітивними речами — диву даєшся! Їх потрібно любити, давати їм відчуття безпеки в родині. Головна причина хаосу в сучасному світі — тотальна підміна цінностей. Якщо основна мета суспільства — комфорт, то таке суспільство нічого не варте. Тому першочергове завдання будь-якого батька — рідного або прийомного — укорінити в свідомості дитини справжнє і світле.

Ви організовували візити Далай-Лами до Латвії. Ці події виправдали ваші сподівання?

— Так! Основна ідея була в тому, щоб дати людям унікальні знання. Далай-Лама розповідав про етику, мораль й інтеграцію духовних знань у сучасну науку. Він був у нашій лікарні, спілкувався з дітьми, а після візиту у відділення онкогематології плакав і казав, що давно не отримував такої чистої енергії співчуття. Під час останнього його приїзду ми скликали круглий стіл для вчених, на якому вони прослухали лекцію про вищі істини квантової фізики та нейробіології щодо порожнинності форм. Наше завдання на місцевому рівні — інтегрувати ці знання в соціум. Далай-Лама дає знання про природу розуму, які не суперечать жодній із релігій. Важливо розуміти: немає еталонної релігії. Є лише духовність. Якщо у вашій релігії відсутня духовність, то який у ній сенс? До речі, з Далай-Ламою співпрацюють багато відомих вчених: наприклад, Нобелівський лауреат, фізик Брайан Джозефсон медитує щодня. У пізнанні себе є практичний зміст: цивілізація має піднятися над примітивними релігійними поняттями! Але це ще «довга дорога в дюнах…»

Як ви інтегруєте свої духовні пошуки в традиційну медицину?

— Уже багато років вчуся в тибетських лам, періодично живу в монастирях. Я 30 років вивчаю явище смерті. Це почалося відтоді, коли я зрозумів, що не в змозі дивитися на батьківські страждання від втрати дитини та залишатися байдужим. Десятки дітей помирають у мене на руках, я несу їх до моргу і розумію: у відділенні на мене чекають батьки, й розмова з ними — моральне пекло. Це руйнувало мене зсередини, і пам’ятаю, як після смерті ще однієї дитини в розпачі благав Бога допомогти мені знайти відповідь на головне питання: «Чому?» Мене не задовольняло релігійне пояснення явища смерті, я шукав науково-інтегральне. Реанімація — місце, де люди оживають найчастіше. І я почав по крихтах збирати інформацію про те, що вони переживають у цей момент.

Нещодавно закінчилося масштабне дослідження: у відділеннях реанімації багатьох країн за певний період реанімували 2060 осіб. Коли людей розпитували про їх відчуття, виявилося що 20% пам’ятали, бачили і чули все, що відбувалося в реанімації та сусідніх приміщеннях. Це дослідження змусило вчених замислитися над питанням: «Хто ж є носієм пам’яті?» Я систематизую ці знання, пишу лекції, проводжу семінари для батьків. Такі заходи допомагають людям пережити втрату на іншому рівні. Батьки починають розуміти, що дитина втратила лише тіло, а душа — безсмертна, вона залишається поруч. Більшість батьків просять говорити з їх дітьми в останню мить, адже їм таке не під силу. До речі, діти спокійніше, порівняно з батьками, переносять факт смерті. Більшість з них знає, що її немає і на них чекає просто вихід із тілесної оболонки. Ті малюки, які вже побували в стані клінічної смерті, розповідають про надзвичайно гарне місце, у яке вони підіймалися. Але є й такі, котрим дуже страшно помирати. З ними потрібно розмовляти, показувати їм фото, розповідати історії. Я знімаю відео з людьми, що мали досвід клінічної смерті. Їх перегляд заспокоює
таких дітей. Ставленню до смерті також треба вчити…

Що з радянської медицини ви залишили б у майбутньому?

— Не можна говорити, що в медицині раніше все було настільки погано. Дещо варто перейняти. Наприклад, нас вчили були скромнішими та відповідальнішими. Контакт лікаря і пацієнта ґрунтувався на комунікації, бажанні слухати та чути. Наразі медики сховалися за апаратурою, а вона не може дати співчуття та теплоти. Лікар має бути вищим за політику та жадобу, за бажання заробити, незважаючи ні на що. Так само втрачені відносини в колективах: зараз кожен сам за себе. Забути варто лише старі технології.

Як ви оцінюєте сучасну медичну етику?

— Наразі в Латвії юридичний захист пацієнтів організований на високому рівні. Більшість знає свої права, а це дисциплінує лікарів. А от з аспектами біоетики поки не все гаразд. Ми досі кидаємо всі зусилля на порятунок тих дітей, яких вже врятувати неможливо. Ми лікуємо їх за агресивними протоколами, змушуючи страждати всю родину, тоді як варто вчасно зупинитися і дати дитині «піти». Приймати такі рішення — вищий рівень біоетики…

Ідеальний лікар — який він?

— До якого хірурга ви пішли б: до того, що гарно виглядає, співчутливо розмовляє, але не вміє оперувати, або до відлюдькуватого віртуоза скальпеля? Звичайно, головна якість лікаря — знання. Дуже важливо вміти сприймати нову інформацію. Більшість лікарів вважає, що багажу, отриманого в університеті, достатньо. Мені подобаються люди, котрі не бояться здатися недосвідченими та зізнатися, що чогось не знають.

Пам’ятаю випадок: я був серед інструкторів по реанімації дітей у Латвії. Нас готували американські десантники, а ми своєю чергою мали навчити інших. Так ось на мій тренінг приїхали три літні жінки з віддаленого регіону країни, і я весь час дивувався: як вони зможуть все вивчити та скласти дуже складний іспит? У результаті вісім молодих реаніматологів успішно його завалили, а три 70-літні фельдшерки з успіхом витримали екзамен. Вони розуміли: це їх останній шанс! Молодь пихата, вважає, що й так все знає. Освіта вища за будь-яку релігію або матеріальні цінності…

http://www.vz.kiev.ua/

[Треф]

Це не лікар, це мудак! Наприклад, він закликає не рятувати дітей, які в даний момент голодують, бо якщо вони не помруть, то тоді їжі на Землі на кожну дитину залишиться менше.

[Дядя Міша]

Ніякі філософи виходять з реаніматологів. Краще нехай лікують, ніж відкинувши фонедоскоп і білий халат, людей дезінформують нісенітницею.